День партизанської слави

День партизанської слави — свято України. Щорічно 22 вересня згідно з Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року №1020 в Україні відзначається  День партизанської слави. Найважчі та найжорстокіші випробування випали на долю нашого народу у роки Другої світової війни. Мільйони українців пройшли крізь це пекло і не скорилися. З почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками.

      Партизани та підпільники у період  Другої  світової війни працювали в тилу, виявляли таємну інформацію про ворога,шпигували, вирішували воєнні задачі, які ставили перед ними командування армії. Вони мінували залізничні дороги, по яким ворог переправляв свої війська, підривали фашистські заводи, на яких виготовляли воєнне оснащення: зброю, техніку і т.п. Таким чином партизани зробили неоціненний внесок у велику Перемогу над фашизмом, відновленням історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це – свято людей сильних духом і з чистою совістю, котрі не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

           У роки  війни в тилу вермахта діяло більше 6 тисяч партизанських загонів і підпільних груп загальною кількістю близько 1 млн. людей. Приблизно, кожний п’ятий із них був удостоєний державних нагород СРСР, а 223–м були присвоєні звання Героя Радянського Союзу.

        Понад п'ятсот з'єднань та сотні загонів і груп народних месників діяли в тилу ворога. Яскравою сторінкою тієї боротьби були дії партизанського з'єднання Олексія Федорова. Велику роль у розгортанні партизанського руху проти окупантів зіграли рейди Сидора Ковпака. У 1941-1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській та Брянській областях. У 1942-1943 роках - по Волинській, Житомирській, Київській, Гомельській, Пінській, Рівненській областях. 12 червня 1943 року почався легендарний Карпатський рейд. 

             Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави. Та з кожним днем стає все менше й менше учасників тих страшних подій історії, що з відстані часу набувають нового осмислення.

       Нині історики, політологи на основі багатьох документів переглядають значення багатьох подій нашої історії, звільняють їх від ідеологічної заангажованості. Серед них – і Друга світова війна, і партизанський рух зокрема.

      Ми не повинні забувати про тих людей, які пройшли крізь найскладніші випробування, відстояли право людей на свободу, врятували нашу країну та світ від нацизму. У День партизанської слави ми з великою вдячністю говоримо про мужність, стійкість та самовідданість. І ми вшановуємо всіх тих, хто подарував майбутнє нам та нашим нащадкам.

      Мільйони українців пройшли крізь це пекло і не скорилися. З почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками.

З історії партизанського руху нашого краю

Весною 1942  року  по селі поширюються чутки про перших партизан.  Михайлючку оточують густі ліси, саме в них переховуються невеличкі загони. Вони складались з військових, які  потрапили в оточення і не змогли догнати фронт.   Жителі навколишніх сіл також взяли участь в партизанському русі Опору. Зі спогадів Марценюк Г. : «Одним з  невловимих месників  був  Марценюк  Євген. До війни  він  втратив руку на місцевому заводі вогнетривів, тому не був мобілізований на фронт. Тривалий час він брав участь в диверсіях на залізниці, нападах на поліцейську  дільницю. Євген був зв’язковим у партизанському загоні. Він приймав участь в захоплені шефа місцевої поліції Гайта, який потім був страчений партизанами. За доносом, Марценюк Є. був схоплений поліцаями під час каральної операції і закатований. Його тіло кинули під укіс залізничної колії. Вночі мати таємно забрала тіло свого сина і поховала на кладовищі в селі Майдан- Лабунь. »

 Деякі  місцеві  жителі  боялися  допомагати  партизанам,  тому що  часто  поліцаї  під  виглядом  партизан  ходили  вечорами по селах. І  все ж багато  селян  мали зв’язок з месниками. Сім’я  лісника  Ловінського не  тільки переховувала  молодь від  примусових  робіт в Німеччині, вони  пекли  хліб  партизанам, допомагали ліками. Навесні  1943  року до хати  лісничого  приїхали  поліцаї. Господаря не було вдома, але це їх не зупинило. Карателі  зачинили  матір з невісткою в будинку і спалили живцем.

Учні Михайлюцької ЗОШ І-ІІІ ст. вважають своїм почесним обов’язком доглядати могилу родини Ловінських, яка знаходиться в  «старому» лісі.